Тарханкутська височина займає майже всю західну частину Кримського півострова. Тарханкутський півострів має втричі меншу площу, але я не знаю точно, де проходить його межа. Скоріше за все, він обмежений на півночі озером Джарилгач, а на півдні озером Донузлав. Але для мене він почався із селища Міжводне - саме тут я прокинувся у спробах випростати занімілі під час довгої автобусної поїздки члени. І саме тут побачив довжелезні піщані пляжі, всіяні численними наметовими містечками, трейлерами, різноманітними водними атракціонами на фоні просторів Каркінітської затоки та Ярилгацької бухти. Заснув я десь між Армянськом та Красноперекопськом - мене приспали нудні краєвиди обпаленого сонцем брудно-жовтого степу. А пробудили емоційні зойки пасажирів: "Море". Завжди приємно розплющити очі й побачити спокійне безкрає море, що купається у сонячному сяйві... Відразу ж я почав озиратись, шукаючи поглядом те, що раніше бачив на фотографіях: скелясті береги Джангуля та мальовничі руїни поліса з назвою Калос Лімен. Але не побачив ні того, ні іншого. Проминувши Чорноморське, дорога (а з нею й наш автобус) знову пірнула в степ. Приблизно опівдні ми дістались кінцевої точки - висохлої ділянки солоного озера Лиман, навколо якої і розташовано переважну більшість наметових містечок курортників. А вже за якихось півгодини ми купались у лагідних теплих водах Караджийської бухти. Море, сонце та пляж Що потрібно звичайному курортникові в Криму? Море, сонце та пляж. Всього цього виявилось у достатній кількості. Навіть в надмірній. Море чисте (кажуть, одне з найчистіших у Криму) і тепле. Пляж хоч і вузький, але довгий і приємний на дотик. Фактично, це пісок вперемішку з дрібними залишками черепашок молюсків. Де-не-де валяються невеликі плоскі камінці. По дну повзають піщані краби та раки-самітники, яких видно навіть без маски. Загоряй, купайся, пірнай. По пляжу туди-сюди соваються торговці-татари, що закликають купити пахлаву, "муравєйнікі", в'ялену рибу (серед якої найбільшої уваги заслуговує кефаль) та інший їстівний дріб'язок. Світить сонечко... Я сказав світить - ну, це брехня. Пече, палить, смажить - це вже більше схоже на правду. Такої страшної спеки я на собі раніше не відчував. І найгірше те, що сховатись нема де. Жодного вартого уваги дерева поблизу пляжу не спостерігається. Хіба що далеко на горизонті проглядається буйна зелень парку "Сонячної долини". Парасоля, яку ми взяли з Києва, відчутно не допомагала. Довелося спорудити своєрідний тент з чотирьох палок та великого шматка тканини. Але зробили ми це вже після того, як добряче попеклися. Саме тоді і вирішили проводити найспекотливіші післяполуденні години в Оленівських кафе, за келихом холодного пива. Різноманітних кафе у Оленівці, яка розташована поряд з озером Лиман і раніше мала назву Караджа, досить багато. Як багато в ній і будинків відпочинку, турбаз, приватних готелів та інших закладів рекреації, що супроводжують справжнє курортне поселення. Найбільша їх кількість розміщена на березі озера Лиман та у північно-західній, новій, частині села. Неподалік від пансіонату "Сонячна долина" розрослося невеличке курортне містечко, яке уособлює в цьому куточку Криму своєрідний заклик одного з російських веб-порталів - "Крим для росіян". Тут стоять нові шикарні вілли та палаци, які, за словами місцевих жителів, саме росіянам і належать. Біля одного з таких палаців, оточеного фруктовим садом-парком та химерними скульптурами, мені навіть заборонили фотографувати. А найбільшим палацом є головна споруда пансіонату "Сонячна долина" - палац генерала Попова, який є однією з найвидатніших пам'яток архітектури ХІХ століття, споруджених в цьому регіоні. Але от чи має він статус пам'ятки? Загальнодержавного не має точно. Можливо місцевий. Маєток, в якому зараз розташована "Сонячна долина", звів колись граф Воронцов - один з найбільших землевласників півдня України. Потім маєток перейшов у власність до його прес-секретаря - таємного радника ще при кабінеті Катерини ІІ, начальника канцелярії князя М.Долгорукого, генерала В.С.Попова. Попову на Тарханкуті належало 22,5 тисяч десятин землі. Сюди, в околиці татарського села Караджа, на початку ХІХ століття він переселив понад дві тисячі кріпаків з іншого свого маєтку - Василівки (зараз райцентр в Запорізькій області). Було зведено палац - оригінальну та ефектну споруду - та розбито парк, який і зараз захоплює відвідувачів різноманіттям південних деревних культур (особливо це актуально на фоні навколишнього степу). Але не кожен може відвідати парк та маєток, а лише ті, кому довелося відпочивати у пансіонаті - найдорожчому, але не найкомфортнішому закладі Оленівки. Мені, з горем пополам, вдалося пробратись на територію поповського маєтку, де, під наглядом охорони, я оглянув парк та палац. Всередину палацу мене правда не пустили - в ньому розміщувалася ізраїльська делегація, що прибула сюди з приводу якогось єврейського свята. Але і ззовні палац, який відреставрували у післявоєнні роки (кажуть, що німці його зруйнували), виглядає велично і ефектно. Озеро Лиман Озеро поблизу Оленівки називається Лиман (хоча дехто його називає Тарханкут). Це відносно велика водойма, що має солоність значно більшу, ніж море. Її дуже поважають любителі вінд-серфінгу. Тут завжди гарний вітер та спокійна вода. А в Оленівці є декілька закладів, в яких можна взяти напрокат все необхідне для занять цим, поки що досить екзотичним для України, видом спорту. Крім того, в селі можна найняти інструктора. Озеро Лиман надає Оленівці статусу своєрідного бальнеологічного курорту. Грязі цієї водойми мають дуже гарні лікувальні властивості. Крім того, у озері гарно ловляться бички та креветки, але, на жаль, вони дуже невеликі й ловити їх не дуже комфортно - заважає спекотливе сонце. Раніше озеро було майже вдвічі більшим, але земляна дамба, якою відпочиваючі прямують з Оленівки до моря, порушила гідродинаміку водойми, і значна частина озера пересохла. Висохла плоска частина озера нагадує справжню пустелю. Вона вкрита кіркою засоленого грунту і абсолютно не має рослинного покриву. Але дуже до вподоби ця ділянка для любителів кінних прогулянок (коней сюди приводять татари для дрібного заробітку), для одинокого мотодельтоплана (10 хвилин прогулянки на ньому коштує 100 гривень), для картингу та для автомобілістів, які задля показухи влаштовують тут міні-перегони. Я сам був свідком, як невеликий джип застряг у багнюці на краю озера. Довелося викликати трактор із села. Озеро Лиман в останні кілька років стало центром розвитку нового екзотичного виду спору - кайт-серфінгу (дехто його називає просто кайт). Коротко його можна охарактеризувати як плавання на дошці за парашутом. Причому дошка схожа на свою родичку для віндсерфінгу, але не має парусу, а парашут має з одного боку надувну рамну конструкцію, що дозволяє йому постійно знаходитись у розгорнутому стані - це своєрідний параплан. Кажуть, що спорт цей досить небезпечний та травматичний, але мені розповідали самі спортсмени, що це значно цікавіше, ніж вінд-серфінг. На березі озера (в його північно-східній частині) ведуться археологічні розкопки. Не сказав би, що розкопані руїни виглядають дуже романтично. Але все одно цікаво. Атлеш Ландшафтне урочище Атлеш Від Оленівки до Атлешу ми вирішили мандрувати берегом моря. Для цього довелося обігнути мис Тарханкут. Хоча існує й значно коротший шлях - навпростець через степ - година-півтори нудної прогулянки під пекучим сонцем.Вздовж берега, який, до речі, поступово перетворився з піщаного на кам'янистий, до самого мису тяглися намети і трейлери відпочиваючих. Як же вони тут без води? Хоча що вода, туалети - оце проблема. Вони звичайно саморобні. Просто видовбані у грунті ями, над якими споруджено обтягнуті брезентом специфічні халабуди. Добре, що вітер майже завжди дме з моря, відганяючи неприємний запах у степ. На самому краєчку Тарханкутського півострова, на однойменному мисі височить маяк. Цю споруду звели ще в 1816 році. Не буду заводити дискусію з приводу сучасних власників маяка (ця тема вже оскомину набила, та російські зазіхання все одно не підтримую) але стороннім вхід на його територію заборонено. Хоча невідомо, що за пляжники окупували берег поряд з маяком прямо на забороненій території. Мабуть не сторонні. Можливо, жителі поселення, розташованого навколо цієї гідронавігаційної споруди. Відразу за маяком почався обривистий скелястий берег. Спочатку він був невисоким. У прозорій до неймовірності воді лежали велетенські пласкі брили, які частково виходили на поверхню. На брилах (і в воді, і над нею) знаходилась величезна кількість "купальщиків" і "загоряльщиків". А кам'яниста стіна берега темніла пустотами гротів і печер. По мірі нашого просування на південний схід берег ставав все вище, аж поки прямовисна стіна не досягла сорокаметрової висоти. Я раніше бачив цю частину чорноморського узбережжя лише на фото і в кіно. Пам'ятаєте фільми "Людина-амфібія" і "Пірати ХХ сторіччя"? Вони знімались саме тут. Атлеш взагалі вирізняється фото- та кіногенічністю. Крім того, від його прозорих, населених різноманітною живністю, глибоких вод, гротів та печер у захваті дайвери всього "совка". Тут навіть створили підводний музей - своєрідну галерею бюстів та скульптур відомих в СРСР людей: революціонерів, письменників, поетів, композиторів. На прибережних скелях Атлешу багато пам'ятних табличок, встановлених аквалангістам, що знайшли свій останній спочинок у морі. Дуже люблять Атлеш спелеологи. Особливою популярністю у цих мужніх людей користуються печери, вхід до яких схований під водою. Одна з таких розташована поряд з тунелем на Малому Атлеші. Вона має довжину понад 150 метрів і є найнижчою в Криму. Вхід до неї знаходиться на глибині 10 метрів. До води в середній частині заповідного урочища Атлеш не скелелазу дістатись неможливо. Хіба що стрибнути вниз (але цього робити я не рекомендую, як і підходити до краю урвища). Можна, правда, орендувати якийсь плавзасіб і підпливти знизу. Так роблять численні натуристи (вони, мабуть, прямо в печерах і живуть), екскурсанти та дайвери. Атлеш. Скеля Катерина. Малий Атлеш. Тунель 98 метрів"Чаша любві" Неможливо описати те захоплення, що пройняло мене під час перших відвідин Атлешу. Без упину хотілось клацати фотоапаратом, знімаючи все. Прямовисну стіну, що, звиваючись, утворює численні миси. Різноманітні химерні скелі. Гроти та печери, наскрізні тунелі й арки. І все це на тлі глибокого, найпрозорішого в Криму, безкрайнього синьо-зеленого моря.Заповідне урочище ділять на дві частини - Великий і Малий Атлеш. Головною пам'яткою Малого Атлешу є великий уступ із величезним наскрізним тунелем (кажуть, що його довжина 98 метрів, а висота склепіння 8,5 метрів). У склепінні тунелю свого часу було видовбано колодязь, через який рибалки піднімали рибу до будівництва рибопідйомного заводу. Завод цей збудували на Великому Атлеші й використовують зараз. Поряд із заводом розташована візитівка Атлешу - величезна арка. Зараз до арки ведуть залізні сходи, споруджені зовсім недавно. Але є ще й інші сходи, видовбані в породі дуже давно місцевими рибалками. Вони вже частково зруйновані. Взагалі ця місцевість здавна поважалася риболовами. Справа в тому, що біля Атлешських берегів спостерігається прекрасний весняний та осінній хід кефалі та скумбрії. Ще у XVIII-ХІХ століттях тут ловили рибу. Для цього використовували оригінальні механізми для підняття сіток - каравії. Незважаючи на всі красоти заповідного урочища, найпопулярнішим (просто попсовим) місцем у туристів є не Великий Атлеш, а місцина за ним. Тут берег значно нижчий, і є пляж. Крім того, тут розташована ще одна пам'ятка, біля якої вже зранку повно курортників. Це "Чаша любви", утворення, схоже на великий вертикальний підводний грот. Воно має шестиметрову глибину і сполучається тунелем з відкритим морем. Декілька днів блукав я вздовж Атлеша. Це вартувало мені збитих ніг та спеченого (ледь не до кісток) носа. Але думаю ця місцевість варта значно більшого. І розповісти про неї можна значно більше. Але не буду. Додам краще про те, що мене неприємно здивувало. В першу чергу, це слабка розрекламованість (розкрученість) цього куточку Криму і практична відсутність інфраструктури. Хоча, можливо, це і краще для збереженості пам'ятки природи. Атлеш, безперечно, достойний значно ретельнішого заповідання й іншого статусу, ніж заповідне ландшафтне урочище місцевого значення. Навіть без реклами Атлеш дуже сильно засмічений. Санітарно-гігієнічна ситуація в таборах відпочиваючих залишає бажати кращого. Що казати, коли навіть молоді жінки тут можуть справляти свої природні потреби прямо біля стежки, на відкритому місці, не звертаючи увагу на перехожих (сам був свідком). Джангуль Урочище Джангуль Джангуль мені рекламували не менше, ніж Атлеш. Це ландшафтний заказник, що простягнувся північніше Оленівки морським узбережжям і має довжину близько п'яти кілометрів. Він не настільки ефектний як Атлеш і дещо схожий на прибережні місцевості гірського Криму. Але для степу це унікальне утворення. Верхня частина Джангуля - банальна (не для ботаніка) степова полого-хвиляста територія, розчленована балками, які, по мірі наближення до моря, перетворюються на каньйони та формують ландшафт, дуже схожий на гірський. В нижній частині, біля моря, Джангуль зовсім інший. Це вже зсувний масив із скупченням скельних хаосів та великою кількістю химерних вапнякових фігур, створених вивітрюванням та абразією. Джангуль спускається до моря кількома, оперезаними звивистими стежками, терасами. Відносна захищеність від палючого сонячного проміння, прохолодний вітер з моря та близьке залягання ґрунтових вод посприяли формуванню на цих терасах унікальних рослинних угруповань. Навіть в спекотливі літні місяці Джангуль дивує яскравою зеленню, що разюче контрастує з жовтизною спаленого степу. Море біля Джангуля таке ж прозоре, як і біля Атлеша. Тіні від прибережних скель, підводні брили, рослини та сонячне проміння створюють дуже оригінальну гаму кольорів води. Є тут і сині, і зелені, і жовті, і червоні відтінки. Ці води дуже популярні серед дайверів та простих любителів попірнати, наплив яких на Тарханкут створив останнім часом гарні умови для функціонування дайвінг-шкіл та клубів. В гирлах джангульських балок починаються підводні каньйони, в межах яких розташовані численні печери та гроти. Найбільш відомими є карстові порожнини: Бурун-Коба, Пляжна, Громихало, Южная. Печера Бурун-Коба є найбільшою серед них. Її довжина 17 м, а площа - 75 м кв. Затишні тераси Джангуля популярні серед любителів тихого відпочинку наодинці з природою. Особливо до вподоби Джангуль для натуристів, які ставлять тут свої поодинокі намети, або невеличкі табори. Незручно робиться, коли, прогулюючись узбережжям Джангуля, заважаєш цим антиурбаністам у їхньому відпочинку. Але в силу своїх уподобань вони змушені терпіти подібні незручності - не можна ж узурпувати узбережжя цього екскурсійно привабливого регіону. Влітку сюди щоденно привозять численні екскурсійні групи. Поїздка на автобусі запиленою (стільки пилу я ще ніколи не ковтав) ґрунтовою дорогою в спекотливу літню днину - процедура малоприємна. Але 17 км, що відділяють Джангуль від Оленівки, - не така вже велика відстань. Крім того, враження від величі цього мальовничого куточку Криму компенсують будь-які дорожні негаразди. Атлеш і Джангуль - головні пам'ятки природи Тарханкутського півострова. Разом з приємним пляжем та чистим теплим морем вони притягують відпочиваючих на самий захід Криму. Причому відпочити на Тарханкуті можуть дозволити собі туристи з різним достатком. Якщо ви не маєте змоги оселитись в комфортабельному будинку відпочинку, до ваших послуг кемпінги та наметові табори. Також слід зазначити, що курортно-рекреаційна інфраструктура цього регіону досить швидко розвивається. Прекрасні (чи не найкращі в Україні) умови для занять вінд-серфінгом, кайт-серфінгом, дайвінгом, наявність феноменальних екскурсійних об'єктів, гарні пляжі, лікувальні грязі і т.п., - формують величезний рекреаційний потенціал Тарханкуту, який в недалекому майбутньому може досягти рівня південного берега Криму. Але зараз це трохи не те. Головні проблеми: вода, спека і пил. Автор Роман Маленков
