пикатные подробности про фильм.. в особенности учитвая то, что между людьми ходили слухи про "Оскар".. про то, что специалисты прогнозируют попадание фильма в пятерку претендентов... и наких ссылок на источники... (что меня настораживало.. и вызывало интерес) и что же? похоже мы стали жертвами коасивого пиар хода? читаем.... Юрій Шевчук (Нью-Йорк), "Дзеркало тижня" Прихильники українського кінематографа мають привід для радості. Наша країна в особі її талановитих фільмарів раптом стала улюбленицею Американської кіноакадемії (АКА). Бо як інакше пояснити, що ця поважна інституція зробила виняток для України і порушила власні ж правила участі у конкурсі на здобуття "Оскара" в категорії "Найкращий іншомовний фільм"? Таке враження складається від подій, пов’язаних із висуненням на "Оскара" українського фільму (про це вже йшла мова на сторінках газети в матеріалі "Постріл "Аврори". По "Оскару", "ДТ" №41). Але історія зі стрічкою "Аврора" складніша за всяке перше враження і потребує навіть не півлітри із заношеної приказки, а детективного розслідування. Згідно з офіційним сайтом АКА, у нинішньому році претендентом на найвищий приз АКА від України є художній фільм режисера Оксани Байрак "Аврора" (картина вийшла в український кінопрокат лише на цьому тижні). Новина, яку оголосила українська преса, здалася нам тут, в Америці, чудовою до неймовірного. Український кіноклуб Колумбійського університету у Нью-Йорку звернувся до компанії Оксани Байрак Bayrak Studio із проханням надати копію "Аврори" для показу. Не отримавши відповіді, я захопився непереборним бажанням знайти невловиму "Аврору", дізнатися про неї все, що можна – адже це не який-небудь фільм, а офіційний претендент від України на "Оскара"! Сам цей факт вивищує кінокартину серед інших, стає визнанням таланту її творців. Перше, що я зробив, це попросив численних знайомих в Україні розповісти про враження від фільму. Виявилося, що ніхто з них, навіть люди, які працюють у кінематографі, його не бачили. Фільму, виявляється, не було в прокаті, принаймні у Києві, Львові, Одесі чи Харкові. Тоді я пішов на офіційний сайт Американської академії кінематографічних мистецтв та наук, бо так звучить повна назва установи, яка щорічно, починаючи з 16 травня 1929 року, присуджує заповітні "Оскари". Ознайомлення з правилами участі в конкурсі на найкращий чужомовний фільм року мене остаточно спантеличило. Правило №14 під назвою "Спеціальні правила нагороди в категорії найкращого чужомовного фільму" у частині другій визначає таке (тут і далі мій переклад з англійської): "Фільм спочатку повинен бути випущений у прокат у країні, що подає цей фільм, не раніше 1 жовтня 2005 та не пізніше 30 вересня 2006 року, і має бути спочатку показаний публічно у форматі 35 мм чи 70 мм протягом принаймні семи днів поспіль у комерційному кінотеатрі з метою отримання прибутку для продюсера та власника кінотеатру, він повинен бути рекламованим і експлуатованим так, як це вважається нормальним для кіноiндустрії". Трохи нижче читаємо таке: "Кожна країна запрошується подати на розгляд Академії свій найкращий фільм. Відбір найкращого фільму від кожної країни має проводити одна організація, журі чи комітет, до складу яких повинні входити діячі мистецтв та/чи представники кінематографічної галузі. Список членів відбірного комітету повинен бути поданий до Академії не пізніше 1 серпня 2006 року до 17:00 за каліфорнійським часом". Виринало насамперед два запитання: 1) Чи був фільм "Аврора" в українському прокаті, і якщо так, то де і коли, і чи можна такі терміни і місце його прокату вважати "нормальними" для України. Коли ж фільм у прокаті не був, то як він потрапив до офіційного списку претендентів? Невже Американська академія зробила виняток для Оксани Байрак? Адже і таке можливе, з огляду на те, що у правилі №14 також є застереження, що "Академія прийматиме остаточне рішення в усіх питаннях допущення претендентів до конкурсу". Я звернувся по роз’яснення до компанії IntWest Distribution, яка разом із Studio Bayrak є виробником фільму. Розмова відбулася телефоном із Юлією Малиновською, котра відрекомендувалась як піар-менеджер IntWestDistribution. Панна Малиновська сказала мені, що офіційним претендентом від України на "Оскара" кінокартину "Аврора" висунуло Міністерство культури України, "бо це єдина уповноважена установа, яка за процедурою може це зробити". На прохання надати список членів відбірного комітету, який рекомендував "Аврору", Малиновська пообіцяла надіслати його. Відтоді минуло десять днів, список так і не надійшов. Далі вона сказала, що фільм був у прокаті у Севастополі протягом семи днів у вересні саме для того, щоб задовольнити умови участі у конкурсі на "Оскара". Під час розмови вона принаймні тричі називала Севастополь як місто, де фільм був у прокаті. Щоб перевірити відповідність правді цієї інформації я подзвонив до голови Спілки кінематографістів України Бориса Савченка, який за природою своєї праці мав би бути знайомий із фільмом та процедурою його висування. Пан Савченко сказав, що він фільму взагалі не бачив, а такі професійні установи, безпосередньо причетні до українського кінематографа, як Спілка кінематографістів, Центр Олександра Довженка, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ (де є відділ кінознавства), кіностудія ім. О.Довженка, студія "Укртелефільм", у процесі відбору "Аврори" як українського претендента на "Оскара" участі не брали. Із цього випливає, що навіть коли Мінкульттуризму висунув "Аврору", то – без відома й участі згаданих кінофахових інституцій. Борис Савченко зв’язався із Валентином Гребенним, відповідальним за мережу кінопрокату у Севастополі, який запевнив, що ні протягом останніх кількох місяців, ні протягом останніх двох років у міському прокаті не було фільму під назвою "Аврора". Приватних кінотеатрів за даними пана Савченка у місті немає. 15 листопада, думаючи, що панна Малиновська припустилася помилки, я написав їй про виявлену невідповідність із проханням прокоментувати її. Наступного дня я отримав від неї такий текст: "Відповідь на запитання, пов’язані з фільмом "Аврора", творці фільму озвучили на офіційній прес-конференції. Фільм виходить у широкий прокат 30 листопада". Далі було посилання на офіційний сайт Американської кіноакадемії, де фільм значився серед інших претендентів на "Оскара". Не отримавши ні уточнення, ні спростування від офіційного представника Int West Distribution, я був змушений звернутися до Американської кіноакадемії по роз’яснення, адже вони повинні мати всю інформацію. 20 листопада я отримав відповідь за підписом панни Торін Світил, координатора у справі нагород Академії. Ось її зміст: "Я одержала ваш електронний лист із певним занепокоєнням. Ми просимо кінематографістів у країнах, що пропонують фільм, дотримуватися певних правил. Ми просимо подати імена членів відбірного комітету, а також просимо копії оголошень, які свідчать, що фільм був у кінотеатральному прокаті у країні, що його висуває. Ми отримали і те й інше щодо фільму, який представляє Україну. Oднак – і це зрозуміло – ми не в стані знати багатьох речей, які відбуваються у внутрішньому процесі цього відбору. Я зв’язалася як із українським відбірним комітетом, так і з цими кінематографістами з проханням дати пояснення щодо ваших тверджень. Коли отримаю відповідь, відповім докладніше на ваш електронний лист, при цьому повідомляю вам, що ми розслідуємо. З найкращими побажаннями, Торін Світил, координатор у справах нагород, Академія кінематографічного мистецтва і науки". 23 листопада відбулася прес-конференція Оксани Байрак у Києві. За повідомленням Національного кінопорталу KINOKOLO.UA, Байрак сказала, зокрема, що фільм демонструвався обмеженим прокатом протягом семи днів – з 11 до 17 вересня 2006 року – у кінотеатрі "Спартак" у Сімферополі. У телефонній розмові з KINO-КОЛОМ директор сімферопольського кінотеатру "Спартак" Ірина Вишневська підтвердила слова Оксани Байрак щодо тижневого прокату фільму "Аврора" у вересні. Оксана Байрак також сказала, що претендентом від України на "Оскара" фільм висувала організація під назвою Aсоціація сприяння розвитку кінематографа в Україні за участі Міністерства культури і туризму України. Загалом, зазначила Байрак, Асоціація розглядала п’ять фільмів-кандидатів на "Оскара", з яких було обрано "Аврору". KINO-КОЛУ не вдалося зв’язатися сьогодні з представниками асоціації для отримання повного списку фільмів. Отже, тепер не Севастополь, а Сімферополь і не Мінкульттуризму, а вказана установа із поважною місією, ясно заявленою у її назві. Натужні пошуки офіційного вебсайту цієї асоціації в Інтернеті жодних результатів не дали. Отже, дізнатися більше від самої асоціації про її діяльність і авторитет серед кінематографістів України, який їй дає право говорити за всю кіноспільноту країни, я не зміг. Шкода, бо це принципове питання, – саме наявність авторитету серед колег за фахом відділяє у процедурі відбору комітет, який справді у стані говорити від імені національного кінематографа від самопризначеної групи чемпіонів власного его, які представляють не країну, а свою голу амбітність. Ситуація з "Авророю" видається особливо пікантною з огляду, власне, на репутацію та імідж установи, яка її висунула на "Оскара" від імені української кінематографічної спільноти. Саме Асоціація cприяння розвитку кінематографа в Україні звернулася з позовом до суду і домоглася вiдміни урядової постанови, яка зобов’язувала кінопрокатників забезпечити право мільйонів українців дивитися чужі фільми дубльованими не лише російською, але й українською мовою. Тут, в Америці, дуже непросто пояснити, як можливо, щоб у країні, де50 % населення оголошують себе україномовними у переписах, ці самі люди були позбавлені елементарного права дивитися фільми рідною мовою. Називайте це "демократією за Табачником". Тепер же треба пояснити, як організація зі знущальною назвою "Aсоціація cприяння розвитку кінематографа в Україні" може виступати від імені національного кінематографа, який вона душить, дискримінує і, зважаючи на все, ненавидить. Уявіть собі, щоби, скажімо, якась "Aсоціація cприяння розвитку кінематографа у Франції" домоглася прокату фільмів там лише англійською мовою, бо, мовляв, це економічно вигідно. Що з такими "поборниками кінематографа" зробили б французи? Але ж це Україна, не Франція. Ми толерантні. На додаток до цієї цікавої діалектики між названою асоціацією й українським кінематографом, виринає ще одна лоскотлива обставина. Вона має бути особливо до смаку перечуленим на пункті захисту авторських прав американським кіноакадемікам. Характеризуючи Aсоціацію cприяння розвитку кінематографа в Україні в інтерв’ю для цієї статті, голова Спілки кінематографістів України Борис Савченко сказав: "Це ті самі люди, які вважають, що автори не повинні отримувати гроші за свої твори, бо ці фільми зроблені у радянську епоху". Напевно, така позиція теж зумовлена економічними міркуваннями – що не заплатив авторові, те твоє. Справа Байрак не зводиться до конкретного фільму "Аврора", який цілком може бути талановитим, і навіть виграти "Оскара", "Золотого ведмедя", "Золотого лева", "Золоту пальму" й цілу купу інших кінотрофеїв для України. Вона не зводиться до особи самої режисерки, з якою я не знайомий, і яка цілком може прославити рідне українське кіно у майбутньому. Ця справа стосується Української держави, культури, преси. Ця справа стосується принципів чесної гри. Настав час раз і назавжди зробити справу представництва України перед світом прозорою, чесною, демократичною. Хоч з якими б новими поясненнями виступилa пані Байрак, вже тепер зрозуміло: фільм "Аврора" не пройшов процесу прозорого, чесного і демократичного відбору, який би надавав йому право представляти країну, а не окремий творчий колектив. Не пройшов, бо учасниками такого відбору мають бути кінематографісти, згуртовані у різних фахових корпораціях і, що найголовніше, – українські глядачі. Кожен українець повинен мати право на те, щоб подивитися український фільм-претендент на "Оскара" без викрутасів і подорожей до кінотеатру "Спартак" у милому всім нам Сімферополі. Глядача треба поважати, а не дивитися на нього лише як на джерело наживи, бажано якнайбільшої за найменші витрати, як це робить сумнозвісна Aсоціація у справі із недублюванням українською, і всі, хто виступає проти розвитку національного кінематографа. Національного глядача треба плекати, а не дивитися на нього лише як на трамплін до слави. Я впевнений, що пані Байрак ставиться до українського глядача із глибокою шаною. Саме тому вона спочатку показала фільм йому, хай хоч і коротенько, хай хоч і в одному театрі у Севасто…, перепрошую, у Сімферополі, а вже 30 листопада випустить його у широкий прокат у Росії і, так, теж в Україні. У стороннього спостерігача просто складається враження, що з національним глядачем повелися трохи презирливо. В якій ще країні можна спочатку висунути від її імені фільм на "Оскара", а потім, неначе між іншим, пустити його у широкий прокат через два місяці після встановленого терміну? Чому український, не кажучи вже про іспанського, глядач міг побачити у себе навіть іберійського претендента на "Оскара" – фільм Педро Альмодовара "Повернення", але не власного українського учасника конкурсу? Чому сьогодні до представників Оксани Байрак годі достукатися із проханнями відповісти на ці та інші цілком умотивовані запитання? Хіба ми, українські глядачі, не маємо права знати, хто й як представляє Україну перед світом? Цілком очевидно, що Міністерство культури і туризму України не виконало покладеної на нього функції забезпечити саме чесну процедуру висування фільмів на "Оскара". Адже для організації відкритого і демократичного конкурсу за відомими кожному правилами не треба окремої статті у бюджеті. Тут потрібні професіоналізм, ініціативність і зацікавленість. До речі, чому саме ця урядова установа, відома своєю зашкарублістю і відсутністю згаданих якостей, повинна організовувати конкурс. Його могла б із повною легітимністю влаштувати така неурядова інституція, як Спілка кінематографістів України разом із іншими об’єднаннями кінофахівців, які творять український кінематограф, а не руйнують його. Рекомендація такої установи мала б значно більшу вагу в очах Американської кіноакадемії, ніж подання від урядових бюрократів, єдиним талантом яких, здається, є вміння позбавляти ініціативу життя та деморалізувати творчість. Чому згадані неурядові установи не можуть нині самі організувати Український оскарівський комітет із залученням, не бюрократів і не крамарів від кінофікації, а авторитетних і молодих представників кінематографа, режисерів, акторів, сценаристів, фотографів, кінокритиків, письменників, які здатні слухати власний народ, а не робити собі кар’єру у Москві, демонструючи презирство до нього? Чому серед широко оприлюднених умов до претендентів представляти Україну не можна чітко написати, що, ні, не шаровари, вишиванки та смушеві шапки визначають українськість фільму, а його активний діалог із Україною, її багатоетнічною культурою, її мовою, надто часто зневажаною із завзятістю неляканого расиста, із її, а не сусідовими, проблемами, із її чудовою літературою, із її творчим потенціалом – режисерами, акторами, сценаристами, фотографами. Такий поворот справи засмутить тих, хто із упертістю подряпаної платівки пропагує шароварний стереотип українськості, – адже з такою українськістю легше боротися, легше з неї знущатися. У порівнянні із такою "українськістю" навіть убога імітація російського здасться оскарівським матеріалом! "Дзеркало тижня", №46 (625), 2 – 8 грудня 2006 року
